Вступ — покоління яке вбили двічі
Розстріляне відродження – це поетична назва трагедії покоління українських митців 1920-1930-х рр., які були знищені совєтською владою. Їх вбили фізично, вбили їх твори, намагались убити пам’ять про них.
Спочатку їх вбили ідеологічно – переконали у «корисності» радянської влади для української культури, вбили бажання боротьби за незалежну Україну та дали надію на відродження українського слова та самобутності в рамках УРСР. І це молоде покоління, обмануте більшовиками, кинулось експериментувати, переймати сучасні мистецькі течії, творити власні. Вони творять у стилі неокласицизму, авангардизму, символізму, експресіонізму та новаторства. Їх високохудожні, і визнані на міжнародному рівні твори, у галузі живопису, музики, театру та кіно, літератури й філософії пронизані філософією екзистенціалізму, отримують «найвищу нагороду» від радянської влади — розстріл.
Та фізичної смерті більшовикам було замало, тому «вбивають» й працю митців – замовчують, забороняють до друку, вилучають з бібліотек, інколи просто фізично знищують, як твори художника-монументаліста М. Бойчука, багато з яких втрачені назавжди.
Контекст: 1920-ті як час надії
1920-ті, радянська влада, ще не повністю контролює ситуацію: діють повстанські отамани, селяни опираються колективізації, залишки інтелігенції частково знаходяться в опозиції – і вона розуміє небезпеку відновлення визвольних змагань. Тому, у Москві 1923 р., приймається резолюція «Національні моменти в партійному та державному будівництві» яка розпочинає політику українізації в УРСР. Паралельно відбувається зміна літературних поколінь. Відходять з життя І.Франко, Л.Українка, М.Коцюбинський, хтось емігрує, когось знищують більшовики. І у «звільнену» мистецьку нішу вривається, одурманене обіцянками «прав і свобод», молоде покоління, яке підтримується радянською владою. Вони вірили у щирість партійної українізації (проте це було недовго) і підсміхались зі старої інтелігенції.
Молоді, прогресивні митці, заражені комуністичними ідеями, почали об’єднуватись у групи: МАРС (Майстерня революційного слова), ВАПЛіте (Вільна академія пролетарської літератури), та ін., які видають власні журнали з творами молодих письменників. Також активно розвиваються українські малярство, театр, кіно, які за якістю і кількістю випереджають російські. У пресі йдуть публічні дискусії – яким шляхом має рухатись українська література?
Микола Хвильовий: як найталановитіший письменник УРСР став ворогом народу №1
Відповідь на це питання дав М.Хвильовий, один з засновників ВАПЛІТЕ. Згідно легенди, він проголосив гасло «Геть, від Москви!», а його підтримав В.Поліщук «Дайош Європу через культурний вимін!». Микола Хвильовий – прихильник українізації та літературного європоцентризму стверджував: «Справа в тому, що російська література віками тяжіє над нами, як хазяїн положення, який привчив психіку до рабського наслідування».
Безперечно, цим він привернув увагу партійних органів. Особисто Сталін у листі «Тов. Кагановичу та іншим членам ЦК ВКП(б)У» назвав Хвильового як «…джерело небезпечних антиросійських настроїв», а перший секретар ЦК КП(б)У С. Косіор заявляв «Хвильовий — це певна сукупність рис, це озброєний ворог, це поза всім іншим розгорнений націоналізм, це явище, що має свою вагу і тим дуже небезпечне».
Письменника починають переслідувати, під тиском саморозпускається ВАПЛІТЕ, він публічно зрікається власних поглядів, пише покаянну статтю та ізолюється від літературного процесу. Мандрує селами, на власні очі бачить наслідки колективізації та робить висновок – «голод — явище свідомо організоване».
13 травня 1933 р., Хвильовий, під приводом читання нового роману, збирає у себе друзів, виходить до іншої кімнати та пускає собі в голову кулю. Як згодом зауважує Д.Донцов: «…навіть якщо Хвильовий сам натиснув на спуск револьвера, зброю в його руку вклала Москва».
Лесь Курбас: режисер якого знищили за авангард
Лесь Курбас – режисер новатор, авангардист, дослідник нових форм втілення сучасної та класичної драматургії, засновує політичний, а згодом і філософський театр «Березіль». З часом театр перетворюється на великий хаб з окремими акторськими студіями, мюзик-холом, відділом агітації та пропаганди й режисерською лабораторією. Відкинувши реалістичний напрям, Курбас запозичує новітні європейські практики авангарду, конструктивізму й експресіонізму, а часто творить й нові, власні, створюючи «театр-містерію». Новий поштовх театр отримує від співпраці з драматургом Миколою Кулішем чиї україноцентричні твори дають змогу творити «театр, український за своєю суттю і європейський за своєю формою».
Творчість Курбаса була незрозумілі пролетарським масам та комуністичним критикам, які створювали атмосферу недоброзичливості. Як наслідок, Лесь приходить до висновку що, «…комунізм несумісний з природою людини, як вогонь з водою», і це був вирок.
Спочатку його усунули від керівництва театром, а у1933р., арештують. Під тортурами він підпише зізнання, отримає п’ять років ув’язнення. У 1937 р., «особлива трійка» НКВС перегляне справу й засудить Леся Курбаса до розстрілу. Його друга Миколи Куліша розстіляють з ним в один день, на основі чого з’явиться легенда про те, нібито їх вбили однією кулею на двох, скроня до скроні.
Плужник, Підмогильний та Остап Вишня
Євген Плужник – поет, перекладач, сценарист кіно, драматург. Його ліричні вірші високо оцінили сучасники. Автор збірок поезій, п’єс, роману «Недуга» та «Антології української поезії» (у співавторстві), з В.Підмогильним уклали словник «Фразеологія ділової мови». За іронією долі, автор афоризму «Та це ж розмова лиш! — Але розмова довга: почнеш у Києві, кінчиш на Соловках!» помер від туберкульозу на Соловках. Соловки – це група островів у Білому морі (Соловецькі острови) на яких розташовувався найбільший совєтський концтабір – Соловецький табір особливого призначення.
Валер’ян Підмогильний – перекладач, новеліст, один з найвизначніших прозаїків того часу, виступав проти ідеологізації творів мистецтва. Писав навіть у соловецькому таборі. Розстріляний в урочищі Сандармох в Карелії. Сандармох – це урочище в Карелії де НКВС розстрілювало в’язнів.
Остап Вишня – класик сатиричної української прози, започаткував новий жанр «усмішка». Відсидів у тюрмі та концтаборі. Зламаний радянською системою, випущений за наказом Сталіна для протидії ідеологічній роботі УПА. Написав ідеологічний твір з висміювання ОУН – «Самостійна дірка».
Масштаб втрат і значення сьогодні
В урочищі Сандармох, в Биківнянському лісі, на Соловках і катівнях по цілому СРСР, за кілька років було знищено провідних українських митців, які стояли на засадах «Геть від Москви!» в мистецькому плані й тісно єднались з нею в політичному. Поетичне – «Розстріляне відродження», доцільніше назвати «Червоним ренесансом», який відбувся у традиційний для совєтів спосіб: пообіцяти, використати, обманути, знищити. А решту залякати, змусити все життя жити в страху і використовувати їх талант для написання «Пісні про Сталіна» (М.Рильський) або очорнення прагнень до незалежності України, як О.Вишня, яких страх за безпеку родини й себе перетворив на пропагандистів від мистецтва.
Науки «якбитології» не існує, і ми не можемо взнати, що було б, якби ці митці залишились живими. Чи вони б надалі вільно творили та розвивали українську культуру, а може б їх зламали як О.Вишню, П.Тичину, М. Рильського та інших?
Одне ми знаємо чітко, і мусимо зробити висновок на майбутнє – ніколи не вірити ворогові!, а вони повірили совєтам, повірили у відродження, були використані, обмануті у власних сподіваннях та знищені.
Слова дядька Тараса виявились пророчими, а «Червоне відродження» стало розстріляним…
